Золтан Ковач, найстарший лісник Закарпаття Весело було робити, тому й живу довго!

Працівники ДП «Великобичківське ЛМГ» вшанували загиблих колег
02.07.2017
В ДП «Перечинське ЛГ» почали проводитись землевпорядні роботи
05.07.2017

Золтан Ковач, найстарший лісник Закарпаття Весело було робити, тому й живу довго!

Найстарший лісник на Закарпатті – 93-річний Золтан Ковач – розказав нащадкам, як треба ґаздувати в Карпатах – аби й ліс був цілий, і грошей багато.

…Мені давно хотілося поспілкуватися з лісівником старої формації – розпитати, знаєте, як воно було тоді, за царя Гороха, як працювалося-ґаздувалося-велося… І як на те, випала нагода з’їздити у село Шаланки до старезного – за нашими мірками (адже йому 93 роки) – лісника, Золтана Ковача. Про нього добре начувані ті, кому трохи за 60 (ще б пак, цього лісника нагороджували за працю три уряди радянських часів), проте молодь його майже не знає. Зате в Шаланках кожен покаже, де живе колишній лісник Золі-бачі.

Уявіть, при усіх цих минулих почестях і славі – у нього звичайний будинок, як у всіх на вулиці поряд, ані тобі двометрового паркану навколо, ані всіляких там гостьових будиночків і фонтанів у дворі, ані припаркованих джипів.
Золтана Йосиповича про наш візит попередили – він зустрів нас, охайно вбраний у блакитну сорочку. Вийшов із кімнати у передпокій, де ми й розмовляли, власне, потім на милому диванчику, прикрашеному подушками з традиційною мадярською квітковою вишивкою. Над софою – ціла галерея мисливських трофеїв. Кабанячі ікла – більші, середні, маленькі, роги оленів і косуль – це все вказує, що наш герой свого часу був затятим мисливцем. Навіть ручка на палиці у Золі-бачі майстерно виготовлена з рога оленя шаланківськими таки майстрами.

ЯКБИ ЩЕ РАЗ ВИБИРАТИ – ЗНОВУ Б ВИБРАВ ПРОФЕСІЮ ЛІСНИКА

Золі-бачі всідається на софу, і починаємо розмовляти. Насамперед вирішуємо, якою мовою – бо наш візаві угорець, тому просить по-угорськи. Ми ж, на жаль, «немтудом» – тому в перекладачі зголошується дружина. Але вже після третього питання пан Золтан переходить на доволі пристойну українську – з таким явним закарпатським акцентом, але розмова стелиться добре.

Просимо насамперед розповісти про свою роботу у лісництві.

– Я не планував ставати лісником, – каже Золтан Ковач, – після школи працював писарем, по-правильному – секретарем у сільраді, потім, у 40-х, на тарному заводі у нас в Шаланках – ми бочки робили, дубові, по 600 за день випускали за дві зміни. А вже в кінці 40-х пішов у Хустський лісотехнікум, й тоді почав працювати у Шаланківському лісництві – лісником. На цій посаді й пробув до пенсії, після того, як вийшов на заслужений відпочинок ще якийсь час працював на старому місці завгоспом.

На хвилинку він замислюється, й каже:

– Але, знаєте, якби мені дали шанс ще раз вибирати свою путь – я би став знову лісником. Це найкраща робота, яка тільки може бути.

– Чому?

– Бо ти дбаєш про вічне – про ліс. Я свою роботу дуже любив – і нам у господарстві добре велося. Був порядок! Був лісовий закон. Це були повоєнні десятиліття – після того, як під час війни ліс добре викосили, ми повинні були думати про те, що залишимо нащадкам. Тому тоді дуже багато садили лісу. А рубати ми могли тільки 10% щорічного приросту лісу, і тільки в час, коли дерево не росте – до 1 березня. Далі всі рубки припинялися.

МИ ДУМАЛИ, ЯК ЗАРОБИТИ, НЕ РУБАЮЧИ!

– Цікаво, бо сучасники апелюють до того, що в радянський період – порівняно з нинішніми часами – не рубали, мовляв, а просто косили ліс!

– Е, ні! Був порядок, був! Але ми повинні були думати, як заробити гроші. І заробляли. Майже одразу, як я почав працювати у лісгоспі, мені сказали облаштувати в господарстві фазанячу ферму. Дали імпортне устаткування, інкубатори, збудували фазанарії. Бували роки, що ми вирощували в господарстві до 12 тисяч пташенят – тримали доти, доки вони не навчалися самостійно літати. Тоді продавали в інші мисливські господарства. Ферму закрили аж на почату 90-х. Це був один з альтернативних видів лісогосподарювання.

– А які ще? 

– Ще ми тримали в лісгоспі вулики – до 200 бджолосімей. На пасіці працювали лісівники – ми за сезон здавали понад тонну меду в заготконтору, самі його не продавали. Заробляли також на лісовому розпліднику – він у нас був один із найбільших в області, займав територію на 12 га. Ми вирощували лісові породи – в основному дуб, ясінь звичайний, липу – для лісових насаджень на своїх території, також продавали іншим лісгоспам – навіть за гори, на Україну. Мали й ділянку, де вирощували плодові породи – їх продавали колгоспам.

– Одним словом, – підсумовує Золі-бачі, – весело було робити. Тому й живу довго. Було де робити і було за що робити: тодішня зарплата в лісника – 192 рублі. На сезон наймали людей із села – коли треба було зайві робочі руки… Люди раділи, що роботу мали. Ет, що й казати!

 – Тим більше йому боляче було, коли в 90-х нещадно вирубали ліс, дивився на ті вирубані ділянки, й казав, що навіть до лісу йти не хочеться. А він той ліс садив, – додає дружина. – А тоді ще ліквідували і фазанник, і розплідник…

– Той, що після мене прийшов, – веде далі Золтан-бачі, – робити не хотів – то воно звісно ж легше ліс рубати, аніж думати, як заробити грошей так, щоб ліс цілий зостався. То щось страшне робилося із рубками – ще донедавна. Тепер, останніми роками, спостерігаю, що люди схаменулися. Садять лісу багато – це добре. Але скільки років треба , аби то виросло! Дубам – 100-120 років! Бо ми похоснували (використали, – ред.) усе, що нам предки залишили, а що ми лишимо нащадкам?.. От про що зараз треба думати.

 МИ ЙОМУ КАБАНА ЗАГНАЛИ, А ВІН УЖЕ З ВІКНА МАНСАРДИ ВИСТРЕЛИВ!

Далі розпитуємо про іншу пристрасть Золі-бачі – полювання.

– О, я ту справу дуже любив. Мене до полювання батько привчив. Виходив на дичину щотижня. Дуже часто приїжджали іноземці – румуни, поляки, словаки, угорці. Платили валюту у конторі лісокомбінату, брали талончики – а я мусів їм усе організувати: полювання, ночівлю, обід. Іноземці найчастіше йшли на кабана. Крім цього звіра полювали ще на косуль і фазанів – на кожен вид була своя такса. Браконьери і тоді також були – але більшість все-таки за талонами полювала. Пізніше про полювання у Шаланках дізналися партійні діячі – з області та Києва, сюди багато відомих осіб приїздило. Тому з часом забажали звести мисливський будинок – ми мусили його поставити за рік. До нього провели електрику, зробили дорогу, на території – рибник.

 Цікаво, що багато партійних босів не розуміли справжнього мистецтва полювання. От часто приїжджав один знаменитий хірург – то він завжди тільки в мене за спиною стояв на полюванні, навіть зброї до рук не брав. А якось секретар обкому на Закарпатті Ільницький кабана забив просто з вікна мансарди того-таки мисливського будиночка. Ми йому у двір звіра загнали – а він уже й уполював! Ото було полювання, еге ж!

Запитую Золі-бачі про трофеї, які висять за його спиною на стіні.

– Е, це найгірше, що лишилося, – відмахується дід-лісник.

– А ще є інші? – питаю.

– У тому-то річ, що нема. Приїхав якось до мене один партійний діяч на прізвище Шестидесятний з дружиною і чемоданом – каже, мовляв, давай, Золі-бачі, свої трофеї, повезу їх на виставку в Київ, а тобі назад поверну – із грамотами. Склав у чемодан 19 найкращих екземплярів – з іклами кабанів, то місцеві майстри із Шаланок мені все робили, та й поїхав. І ні слуху від нього, ні духу. А тоді якось приїхав знову Ільницький, то я його питаю, мовляв, що там мої трофеї. Він вислухав, хто ту колекцію забрав, та й каже: “Забудь про них, Золтане, той чоловік у нас давно не працює, то він тебе обманув!” Отака історія. Але найкращі екземпляри таки пропали, – зітхає дід.

ЯК ЛІСНИКАМ ВІДВОЮВАТИ АВТОРИТЕТ? САДІТЬ ЛІС!

Тим часом, дружина приносить гору папок – там відомчі грамоти за роботу: від обкому, від лісокомбінату, від міністерств і навіть три урядові. Золтан Йосипович береться розглядати їх – як мала дитина іграшки.

– Кажуть, що ви мали неабиякий авторитет у селі? 

Золтан-бачі знічується, а дружина підтверджує – таки мав.

– Авторитет можна заробити двома речами, – відповідає врешті Золтан Ковач. – Дисципліна – раз, гроші – два. От цим авторитет завойовують. У мене не було такого – запізнився, не зробив, не зміг. Але я якщо сказав: зроблю, то так воно і мало бути. Чим воно мені давалося – знаю тільки я.

– А чим зараз цей авторитет лісники можуть завойовувати – бо, знаєте, зараз ваша професія, так би мовити, трохи скомпрометована, власне, рубками?

– Хай садять ліс – тоді буде авторитет. Бо що наші внуки скажуть: нам діди лишили ліс, який можна було десятки років рубати, а ми що після себе лишимо? От про це нині треба думати.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото Юлії Давидової

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *