Від пониззя Синявки – до вершини Кука пройшов прес-тур журналістів краю під орудою власкора «Урядового кур’єра» Василя БЕДЗІРА

Вітаємо з Днем народження!
21.06.2018
Вітровал та бурелом у лісових масивах ДП «Ясінянське ЛМГ»
22.06.2018

Від пониззя Синявки – до вершини Кука пройшов прес-тур журналістів краю під орудою власкора «Урядового кур’єра» Василя БЕДЗІРА

Директор ДП «СЛАП» Іршава Агроліс» Іван Іванович Фущич як найбільш досвідчений керівник галузі якщо не в області, то уже в районі, безумовно, прийняв на себе першу хвилю журналістського поглибленого і зацікавленого інтересу станом справ у галузі безпосередньо в нашому районі.Половина репортерського пулу мала за плечима приблизно стільки ж років, скільки часу Іван Іванович керує цим підприємством. Проте, виявляється, цей факт цілком може слугувати не роз’єднуючим чинником, а навпаки, – своєрідною площадкою спільного інтересу. Було видно, що представники різних поколінь журналістів, різних за профілем та статусом, тиражем і впливовістю видань у області проявляли щиру зацікавленість і бажання зрозуміти, чим живе ця галузь у Іршавському районі.

Уважний читач обласних газет і сайтів та глядач телевізійних каналів, мабуть, уже встиг зауважити для себе певну циклічність появи матеріалів на «лісову» тему у закарпатських ЗМІ. Як зауважили вже згодом доволі симпатичні «акули» пера, диктофона і мікрофона – по суті це результат тієї відкритої політики керівництва Закарпатського обласного управління лісового господарства в особі Валерія Івановича Мурги, яку він проводить із журналістами. Отож, такий масовий приїзд пишучої професійної групи на наші землі цілком прогнозована і очікувана акція. 

На правах гостинного господаря Іван Іванович не тільки розповів журналістам про історію створення та сучасний стан підприємства, але й про роль так званих «буферних» лісів у Закарпатті. На Іршавщині прискіплива репортерська увага поріг історії переступила у розповіді Івана Фущича, розпочинаючи і з дорадянського періоду – тих селянських лісових наділів, що не входили в основний масив спочатку графських, а вже потім , державних лісів. Ті лісові площі спочатку належали місцевим колгоспам, згодом стали єдиним агломератом у цій радянській системі господарювання, і вже, в останні роки держава прийняла їх у своє лоно. Більше 16 тисяч гектар площі, покритої лісом, яка з однієї сторони межує з населеними пунктами, земельними наділами і, як тепер нерідко буває, часто-густо полишеними без догляду. Це у свою чергу привносить додаткові труднощі у охороні природних зелених насаджень. До прикладу, від пожеж. Але, як кажуть, поки що Бог милував.

Питання – відповіді: 

Питання – відповіді і кілька годин своєрідної прес-конференції минули непомітно. 

Проте, мабуть, настала пора представити вже і наших гостей. Минулої суботи три іршавські підприємства лісової галузі – ДП «СЛАП «Іршаваагроліс», НПП «Зачарований край» і ДП «Довжанське лісомисливське господарство» – приймали своєрідний репортерський десант. Неформально його очолював власний кореспондент «Урядового кур’єру» Василь Бедзір. Як за віком, так і за досвідом медійної роботи, Василь Олександрович належить до старійшин цеху ЗМІ Закарпаття. Варто зауважити, що коли він представляв нашим лісівникам своїх різних за віком, але вже іменитих колег, – Петра Гойса, редактора «РіО», Оксану Штефаньо із «Новин Закарпаття», Ганну Пащук із «Закарпатського об’єктиву», Василя Стойку із «Тиси 1», нашу землячку Тетяну Грицищук, досвідченого редактора Людмилу Орос та інших – коротко було анонсовано і їх професійну дотичність до лісової теми.

Так уже сталося, що журналістський пул приймали різні за рангом і професійним досвідом працівники.

Провідний інженер з рекреаційного благоустрою національного природного парку «Зачарований край» Євген Гіга був наступним, на кого зусібіч сипалися запитання про специфіку заповідної території, особливості взаємовідносин із місцевим населенням, історію створення парку, особливості роботи природоохоронців. Без перебільшення, але не те, що зацікавленість, а прямо таки журналістське захоплення спровокував його спіч про фотофіксацію біля лисячої нори. Так само – і про занесену до Червоної книги України – довгохвосту сову. Його захоплена розповідь про родзинки НПП «Зачарований край» – «Смерековий камінь», унікальне високогірне сфагнове болото Багно просто-таки полонили журналістську уяву. А короткий бівуак у пониззі Синявка дав трохи охолонути журналістській цікавості.

Припікаючи, літнє сонце над Карпатами, розганяючи хмари, втомилося та починало споглядати спроквола на Західний гірський схил, тож журналісти поспішили до третіх, найбільших за територією, обсягом роботи і своєю історією господарів лісового багатства Іршавського району – до державного підприємства «Довжанське лісомисливське господарство». 

У Довгому біля входу до адмінбудинку їх із нетерпінням уже чекав головний інженер підприємства Валерій Шрам. Колеса автівок продовжували намотувати кілометри асфальтівки і ми через чверть години вже влаштовувалися у дворі Річанського лісництва, у кузові ГАЗ-66, аби продовжити наш шлях в урочище Грушанина – до кордонного будиночка, який у народі більш відомий як дача Червінського. 
Проминувши крайні хати Сухої, вантажівка, кермом якої вправно керував молодий, але досвідчений майстер лісу Юрій Мелеш, невпинно долала круту лісову дорогу. Хвилин через сорок ми вже під’їжджали до призначеного місця. Весь час від колег постійно було чути захоплення неймовірною красою довколишніх краєвидів. Це більш ніж компенсувало відсутність комфорту та водночас привносило елемент певного драйву. На Грушаниній нас гостинно зустрічали головний лісничий держпідприємства «Довжанське лісомисливське господарство» Олександр Шкарупа, майстер лісу Іван Кремінь та лісничий Річанського лісництва Євген Шкарупа.

Одразу після знайомства, хтось із журналістів зауважив на родинних зв’язках, одначе Олександр Євгенович тактовно перевів увагу газетярів на іншу династичну гілку: Іван Кремінь та Юрій Мелеш – тесть із зятем, поряд і вдома, і на роботі. Задля повноти картини варто хіба що додати, що Євген Шкарупа – це вже представник третього покоління в роду, хто пов’язав своє життя із лісовою справою.

Вечірня ватра неодмінно налаштовувала на мінорний лад. Розмова між лісівниками та журналістами то дробилася на окремі діалоги, то зливалася в єдину тему чиєїсь відповіді-монологу. Проникливий читач вже, мабуть, здогадався, що затяглася вона аж до «малих годин» – далеко за північ.
Понад ранок, вже після шостої години київського часу, перші жайворонки босоніж «пробували» росу приполонинних трав.

Легкий сніданок – канапки з липовим чаєм – і ми вже сідаємо на звичний ГАЗ-66 і Юрій Мелеш «провадить» нас на полонину Кук. По дорозі від Олександра Євгеновича отримуємо чималу порцію корисної інформації: піднімаючись Студеним жолобом головний лісничий звертає увагу журналістів на одну особливість лісу у цій місцевості — на одному крутосхилі дерева одного віку, тут періодично проводилися рубки, а з іншого – правого, якщо іти за підйомом, ліс різновіковий – від кілька- столітніх буків, аж до підросту – молодняка.

Перша зупинка на верхній межі лісу, орієнтовно на висоті 1100 метрів над рівнем моря. Тут естафету гіда головний лісничий передає лісничому Лисичівського лісництва Василю Продану та його помічнику Івану Продану. Вони по черзі розповідають про умови ведення різних рубок, догляду за лісовими насадженнями. Поряд із дорогою 8,6 гектара насаджень ялини, — це протиерозійні посадки 1989—2001-го років. 

Звідси далі прямуємо на Стынницьку – відрогу полонини Кук. На фоні ближнього виднокола угідь Річанського лісництва про справу охорони лісу вже оповідав Євген Олександрович.

Міжгірщина мабуть розсердилася на своїх сусідів із Довгого, які так гостинно приймали гостей-журналістів Закарпаття, бо хмурі, немов осінні, хмари повільно переповзали через знак на вершині Кука на висоті 1361 метр над рівнем моря.

Природа згледілася над нами і обійшлося без дощу. Згодом це дозволило бригаді журналістів відвідати і салаш Дмитра Білея, покуштувати жентиці, урди, сиру, подоїти овець, дізнатися безпосередньо від ватага про особливості цієї вкрай важкої професії та особливості підтримки вівчарства за радянських часів, коли 1 кілограм овечої шерсті заготівельники закупляли по 15 карбованців, і тепер, коли та сама кількість товару коштує … аж 19 гривень…

Медійники дякували в особі Олександра Шкарупи та Віталія Шрама всьому колективу ДП «Довжанське ЛМГ» і відзначили, що саме такі поїздки зовсім по-новому відкривають для них, а значить і для читача області специфіку лісового господарства та тих людей кому держава довірила цю надзвичайно важливу справу. Цілком можливо, що деякі матеріали наших колег із інших видань редакція «Нового життя» згодом опублікує на своїх шпальтах.

Михайло ІСАК.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *